ЕМБРЕЛIЯ ТА ЦИДЕЛI ТОП — НА ЗАХИСТI САДУ

0
111117

Завдяки високотехнологічним розробкам світового рівня та широкій лінійці засобів захисту яблуні, компанія «Сингента» пропонує садівникам програму професійного захисту садів на всіх етапах розвитку рослини.

Розвиток інфекційних хвороб починається з ураження рослин збудником хвороби. Безпосередньо після ураження розвиток захворювання протягом деякого періоду протікає скрито, без  зовнішніх ознак, лише через деякий час на уражених органах або на всій рослині проявляються симптоми хвороби. Серед найбільш поширених і небезпечних хвороб яблуні в Україні є ПАРША, БОРОШНИСТА РОСА, МОНІЛІОЗ, АЛЬТЕРНАРІОЗ.

ПАРША ЯБЛУНІ

Збудник: Venturia inaequalis (Cke.).

Парша яблуні уражує листки і плоди, а у груші — листки, плоди й пагони. При сильному ураженні листки з дерев осипаються, плоди стають виродливими і розтріскуються. У дощові роки при невчасному проведенні заходів боротьби з паршею вже у середині літа осипається 70–80 % листків, а плоди уражуються на 90–95 %.

У яблуні плями переважають з верхнього боку листків, а у груші — з нижнього. На уражених плодах з’являються темні, майже чорні, чітко помітні плями, часто з тріщинами. Вони також вкриті бархатистим нальотом, який пізніше стирається. Під плямою на плоді утворюється опробковіла тканина.

Сумчаста стадія збудників парші з’являється навесні на уражених листках, що перезимували. Дозрівають і поширюються сумкоспори при вологості й температурі повітря від 7 до 24 °С (оптимум 18–20 °С). Отже, сумкоспори є первинним джерелом зараження рослин навесні.

У різних зонах України викидання сумкоспор із сумок починається неодночасно: у південних — на початку квітня, а в північних — у травні й навіть на початку червня. Вихід сумкоспор із сумок залежить від погодних умов й може тривати 60 днів і більше. Небезпечним для ураження рослин вважають період викидання сумкоспор під час розпускання бруньок, забарвлення пуп’янків, цвітіння і масового обпадання пелюсток. Поширюються сумкоспори повітряними потоками і краплинками дощу.  Парша проявляється на вегетуючих органах рослин у конідіальній стадії. На грибниці під епідермісом листка суцільними дернинками утворюються оливкові  конідії. При їх дозріванні епідерміс тканин рослини розтріскується і конідії легко поширюються на здорові рослини, внаслідок чого відбувається їх нове зараження.

БОРОШНИСТА РОСА ЯБЛУНІ

Збудник: Podosphaera leucotricha Salm

Збудник борошнистої роси — гриб, що уражує листки, молоді пагони, суцвіття, рідко зав’язь і плоди. Перші ознаки хвороби з’являються відразу після розпускання бруньок. Прояви первинної інфекції у вигляді борошнисто-білого нальоту спостерігаються на розетках молодих листків і суцвіттях. Листки деформуються та стають ланцетоподібними, листкові пластинки закручуються краями вниз, грубшають, втрачають тургор і засихають. Уражені суцвіття відстають у розвитку, цвітуть недружно, тичинки та пелюстки на їхніх квітках деформуються, пелюстки стають жовто-зеленими. Потім квіти засихають й опадають, не утворюючи зав’язі.

На грибниці навесні й улітку розвивається конідіальне спороношення і формується сумчаста стадія — клейстотеції з сумками і сумкоспорами.

Уперше конідії з’являються на початку фази відокремлення пуп’янків. Посилюється конідіальне спороношення з розвитком молодих листків і качанів. За допомогою конідій гриб швидко поширюється, заражаючи молоді органи. Помічено, що в жарку, посушливу погоду загальний стан рослин погіршується, знижується їхня стійкість до борошнистої роси. Клейстотеції збудника розвиваються дещо пізніше, ніж конідії, але частіше на молодих пагонах і черешках листків. Зберігається патоген протягом зими тільки грибницею у подушках і бруньках, тому саме на них навесні виявляють перше конідіальне спороношення.

АЛЬТЕРНАРІЯ ЯБЛУНІ

Збудник: Alternaria alternata.

У період цвітіння збудник інфікує квітки, рухається до квітколожа або середини плода, потім інфекція перебуває в стані спокою. В міру достигання плоду патоген розвивається в насіннєвій камері, де він має сприятливі умови вологості й живлення. Це викликає гниття серцевини. Плід передчасно забарвлюється, на розрізі в насіннєвій камері добре видно сірий пухнастий міцелій. Інфіковані плоди погано зберігаються, втрачають тургор та стають гіркуватими на смак. Часто хвороба розвивається на фоні ураження плодів підкірковою плямистістю (гіркою ямковістю), сильним загаром (побурінням шкірочки), низькотемпературним опіком та іншими функціональними хворобами.

МОНІЛІОЗ

Збудник: Конідіальна стадія — Monilia Cinerea Bonord. Syn. Monolia Laxa (Ehrenb.) Sacc. Bonord., Monolia Fructigena Fr.

Аскоспорова стадія (Телеоморфа) — Monolnia Cinerea (J. Schroet) Honey, Monolinia Fructigena (Aderh. et Ruhl) Honey.

Збудник: надзвичайно небезпечний гриб, що уражує не тільки плоди, але й вегетативні частини рослини. Проявляється хвороба у вигляді гнилі плодів, ягід та моніліального опіку зерняткових і особливо кісточкових культур. Практично всі плодові, ягідні та цитрусові культури уражаються цією хворобою. У вигляді плодової гнилі хвороба проявляється в саду протягом вегетації, а також у сховищах при зберіганні плодів та ягід. З початку формування плодів збудник плодової гнилі проникає в плоди через насіннєву камеру сортів, які мають відкритий доступ до неї. Впродовж вегетації збудник проникає через фізичні мікротравми або місця пошкодження шкідниками в плоди і ягоди та викликає загнивання. Особливо інтенсивно хвороба розвивається у вологі роки під час вегетації. Після збирання врожаю продовжується ураження плодів та ягід плодовою гниллю у сховищах і холодильниках.

Надзвичайно небезпечним є прояв хвороби у вигляді моніліального опіку, оскільки уражується багаторічна деревина.

Компанія «Сингента» представляє нові  інноваційні препарати, які працюють проти даних хвороб.

Це   ЕМБРЕЛІЯ®, Циделі™ Топ 140 DC, к. д. — фунгіциди  для захисту  плодових культур від комплексу захворювань

ЕМБРЕЛІЯ®

Складається  з  двох   діючих  речовин — дифеноконазолу та ізопіразаму. ІЗОПІРАЗАМ — інноваційна діюча речовина  з  класу піразол-карбоксамідів, який відноситься до другого покоління  SDHI-фунгіцидів. Це єдина речовина в підкласі бензопіразоли, яка має унікальні властивості навіть у межах класу. Вона  інгібує активність ферменту  сукцинатдегідрогенази в мітохондріях патогенів. Активність ферменту є обов’язковим етапом мітохондріального циклу трикарбонових кислот, який є основним маршрутом для виробництва енергії в клітинах. Закупорка  даного циклу   ІЗОПІРАЗАМОМ призводить до зупинки  виробництва   енергії в клітинах.

ДИФЕНОКОНАЗОЛ — системний триазол, який вирізняється потужною системною дією. При обприскуванні  діюча  речовина сорбується листям, має захисну та лікувальну дії, повністю  інгібує ріст субкутикулярного міцелію, знижуючи рівень спороношення патогену.

ГОЛОВНІ  ПЕРЕВАГИ   ПРЕПАРАТУ

Висока біологічна ефективність завдяки інноваційній технології

Сила подвійної дії завдяки ізопіразаму та дифеноконазолу

Унікальна хімічна формула забезпечує неперевершену стійкість до змиву в дощову погоду та всі види активності — профілактичний і лікувальний ефекти

Висока ліпофільність (характерна тільки ізопіразаму). Останній дуже стійко зв’язується з восковим  нальотом та «прилипає» до мембран патогенів, завдяки чому активно діє проти парші, захищаючи і лист, і плоди

Препарат не пригнічує сорти плодових рослин

Не має перехресної резистентності з жодним із існуючих класів

Таким чином, спеціально підібрані компоненти запобігають виникненню резистентності

РЕКОМЕНДАЦІЇ  ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ ПРЕПАРАТУ

Препаратом  ЕМБРЕЛІЯ®  можна  проводити  до  трьох   обробок.

Норма  витрати — 1,2–1,5 л/га, інтервал — 10–14 днів,  починаючи з фази рожевого бутону  до фази дозрівання плодів. Дощі, що випали  за 1  годину після обробки,  не впливають на ефективність препарату.

Ембрелія®  проявляє високу ефективність ізопіразаму, який захищає зерняткові й кісточкові плоди та листя від парші, моніліозу й борошнистої роси. В поєднанні з дифеноконазолом забезпечує унікальну та високоефективну профілактичну дію з найвищою надійністю, що гарантує  відмінний захист фруктів.

РОЗСТРIЛЯНИЙ САДIВНИЧИЙ УКРАЇНИ

(до 125-ліття від дня народження видатного українського ученого-садівника, помолога та організатора садівничої науки професора

Володимира Симиренка)

«Давати нагороди Мічуріну та іншим – справа радянського уряду, а наша справа – видавати чи не визнавати його методи. Я ці методи не визнаю, не погоджуюся з ними й інші науковці»

Володимир Симиренко, 1931

Постать видатного українського ученого-садівника, помолога та організатора вітчизняної садівничої науки професора Володимира Симиренка – одна з найбільш яскравих та найбільш трагічних в історії світової науки ХХ століття. За вагомістю наукового спадку та глибинністю життєвої і наукової трагедії вона хіба що співмірна з Миколою Вавиловим – геніальним російським ученим-ботаніком, генетиком, селекціонером та географом. Вони були майже ровесниками, працювали і творили в один і той самий час. Учені знали один одного і навіть приятелювали. Та й прийшли вони на Землю з одним і тим же Божим призначенням: Володимир Симиренко – уквітчувати її садами, а Микола Вавилов – вирощувати на ній хліб. Обидва світового виміру науковці стали жертвою однієї і тієї самої сатанинської, нелюдської руйнівної сили, виплеканої тоталітарною імперсько-комуністичною системою. Її ім’я – «найпередовіша в усьому світі радянська мічурінсько-лисенківська агробіологія». За руйнівними наслідками, заподіяною матеріальною шкодою та людськими втратами народжена в Кремлі «мічурінсько-лисенківська агробіологія» не поступається жорстоким війнам, природним та техногенним катастрофам, що не раз прокочувалися по нашій землі.

Володимир Симиренко першим серед вітчизняних науковців публічно піддав науково обґрунтованій критиці досить сумнівні «мічурінські методи» в селекції сільськогосподарських культур, які підтримувалися кремлівськими ідеологами. На «мічурінському вченні» виросла ще більш небезпечна і руйнівна для біологічної науки сила «лисенківщина». Їх поєднання і підтримка кремлівськими можновладцями сприяла виникненню та волюнтаристському впровадженню на 1/6 земної кулі «мічурінсько-лисенківської агробіології». Цілком закономірно, що першими жертвами виплеканого Кремлем псевдонаукового монстра стали найосвіченіші, найталановитіші, високо моральні, кришталево чесні й найвідважніші учені – професор Володимир Симиренко та академік Микола Вавилов. За ними пішли сотні й тисячі видатних особистостей, але всі вони були розчавлені і знищені тоталітарною комуністичною системою.

Наслідки цієї інтелектуальної катастрофи у біологічній та аграрній науці відчутні й донині. Вони проявляються у домінуванні в сучасних промислових садах та на українських ланах сортів іноземного походження. На ліцензії для їх вирощування на українській землі витрачаються величезні державні кошти.

Академіка Миколу Вавилова реабілітували в середині 1960-х років. Його іменем названо створений ним Інститут рослинництва у Петербурзі, Всеросійське товариство генетиків та селекціонерів, у багатьох містах вулиці та проспекти. Фантастичними накладами видаються колись пошельмовані наукові праці. Про академіка Миколу Вавилова видано десятки наукових та науково-популярних монографій. На його творчій спадщині захищаються кандидатські та докторські дисертації. Про життя та діяльність ученого знімаються художні та документальні фільми.

Професора Володимира Симиренка під тиском світової наукової громадськості та української діаспори виправдали ще у 1957 році. Проте випалене мічурінцями тавро «ворога народу» та «державного злочинця» зберігається навіть у науковому середовищі й донині. Незважаючи на прийняту ще у лютому 2002 року Постанову Верховної Ради України № 3067-ІІІ «Про вшанування пам’яті великих українських учених-садівників Л.П. Симиренка і В.Л. Симиренка» жоден з її пунктів, який стосується професора Володимир Симиренка, так і не був виконаний.

Більше того, позбавлені національної пам’яті академічні чиновники десятиліттями блокують ініціативи української та світової наукової громадськості щодо надання Інституту садівництва НААН України імені його творця та першого наукового керманича.

Доморощені манкурти мотивують свою відмову тим, що у створеному ученим Всесоюзному інституті південних плодових і ягідних культур Володимир Симиренко працював недовго, всього три роки. Правда, вони безсоромно мовчать, що організатора і першого директора цього інституту Володимира Симиренка заарештували як «ворога народу» ще 1933-го.

Отже, свій інститут учений поміняв на камеру смертників у Лук’янівській в’язниці не за власним бажанням. Тому така хронологічна аргументація безбатченків видається нам не лише аморальною, але і злочинною.

Цьогорічне звернення світового українства та авторитетних громадських діячів України до керівництва академії Аграрних наук щодо надання Інституту садівництва імені Володимира Симиренка також зігнороване. Наукові корифеї плутаючи батька із сином, вважають, що ім’я останнього вже вшановано у назві Інституту помології (колишньої Мліївської станції садівництва, яку професор Володимир Симиренко створив у 1921 році).

Ще у 1958 році, коли союзні урядові структури ухвалювали рішення про надання Мліївській станції садівництва імені Л.П. Симиренка, мали б врахувати і безпосередню причетність до її створення професора Володимира Симиренка. Саме він і був її організатором та першим директором. Проте на той час, коли витворений у Кремлі культ Івана Мічуріна та Трохима Лисенка перебували у зеніті слави, історичну справедливість не можна було реалізувати. Адже, незважаючи на приховану від суспільства реабілітацію, учений та його творчий спадок перебували під забороною. Про надання імені професора Володимира Симиренка Українському інституту садівництва (колишній симиренківський Всесоюзний інститут південних плодових і ягідних культур) не могло бути й мови.

Враховуючи багатолітнє замовчування величної творчої спадщини видатного ученого та живучість навішеного на нього мічурінцями та енкаведистами ярлика «ворога народу», хотілося б хоч напередодні 125-ліття від дня народження та 60-ліття від дня реабілітації, добрим словом згадати цю визначну людину. Не менш важливим є також з’ясування причин знищення імперсько-комуністичною Росією найвидатнішого українського ученого та руйнації унікальної симиренківської наукової садівничої школи. Саме розуміння причин цієї трагедії та розгрому потужної української садівничої наукової школи дозволить ліквідувати вельми велику прогалину в історії українського садівництва і повернути до неї ім’я найвидатнішого вітчизняного ученого-садівника та справжнього патріота України.

Адже навіть у нещодавно виданій науковій праці Інституту садівництва «Садівнича наука України» («Преса України», К., 2002), яка має претензію на історичне видання, автори обходять цілковитим мовчанням як сам факт жахливого мічурінського погрому української садівничої науки у 30-40-ві роки ХХ століття, так і причини смертельного конфлікту Володимира Симиренка з козловськими імперіалістами (це вислів самого Володимира Симиренка). Чи не є вершиною боягузництва, безпринципності та аморальності такі, мабуть, незрозумілі і самим авторам «наукові перли» у довідковому нарисі про Володимира Симиренка: «Природні розходження між В.Л. Симиренком й іншими ученими в питаннях садівничої науки та розвитку галузі певні заздрісні кола використали спочатку для паплюження, а потім неодноразових арештів і, зрештою, розстрілу видатного ученого у вересні 1938 року».

Маємо усвідомити, що саме така страусина позиція і є головною причиною небажання так званих інститутських учених та академічних рад не бачити ім’я видатного ученого у назві цієї установи. Потрібно усвідомити, що справедливість та істина все-таки переможуть.

Володимир Симиренко народився 18 (29) грудня 1891 року у родинній садибі Платонів хутір, розташованій за кілька кілометрів від містечка Городище Київської (нині Черкаської) області в родині колишніх політичних засланців Левка Симиренка та Альдони Симиренко (у дівоцтві Гружевської). Батько на той час вже відомий учений, організатор славетного Помологічного розсадника Л.П. Симиренка. Цій установі у 2017 році виповнюється 130 років.

Володя був третьою дитиною колишніх політв’язнів, яка народилася після повернення батьків із сибірського заслання. Його дитинство та юнацькі роки були зігріті батьківською і бабусиною любов’ю та теплом. Його нахил до садівництва батько помітив ще з дитинства. Тому і став залучати до всіляких робіт у саду та розсаднику. Багато чому навчив сина сам, а вже у підлітковому віці передав на виховання своїм найкращим фахівцям. Успішно закінчивши 12-ту Київську гімназію, Володимир вже майже сформованим садівником вступає у 1912 році на агрономічний факультет Київської політехніки. Навчався у ній охоче і показав схильність до наукової роботи. Проте через свій запальний характер, чесність та вроджену принциповість студент не уникнув від участі у вельми популярному серед молоді соціалістичному русі. Як член революційного  студентського гуртка перебував під поліцейським наглядом, неодноразово заарештовувався. Перша імперіалістична війна вберегла студента Володимира Симиренка від подальшої активної революційної діяльності.