Історія садів київських

0
388

Наприкінці ХІХ ст. англійський соціолог і письменник Ебенізер Говард озвучив ідею міста-саду, який би створював для мешканців ідеальні умови проживання, поєднував принади сільського і одночасно комфортного міського життя.  У той час ця ідея не знайшла широкого застосування. Однак  існували міста, де вона певною мірою була втілена.  Одним із них був Київ. Його сади повновладно існували з давньоруського часу і до ХХ століття і створили  прекрасний образ міста.

Традиційно точкою відліку історії перших садів вважаються монастирські сади. Плекання саду цілком вкладалось у християнську традицію і було важливим заняттям для ченців. Джерелом розповсюдження садівницької премудрості, так само як і книжної, були в першу чергу освічені монахи-греки з Візантії та Афону, які потрапляли до Києва  у складі духовних місій. Так, лаврські ченці займалися розведенням садів ще з 11 ст. Києво-Печерська лавра довгий час була чи не єдиним центром садівництва в давній Русі. Тут виростили перші культурні сорти яблунь, груш, вишні, смородини, малини, сливи, аґрусу, абрикосу, волоського горіха, що розповсюджувались до древніх Володимира і Суздаля. Досить пригадати відомий сорт вишні «володимирівка», що походив із Києва. Як вважають дослідники, найпершими волоські горіхи почали розводити насельники (мешканці) Видубицького та Межигірського монастирів, що розташовувались по Дніпру на великому торговому шляху «з варяг у греки». Власне, сама назва вказує на місце походження – Валахію або Волощину –землі сучасної південної Румунії.  У 1151 році в Никонівському літописі вперше згадуються виноградники. Як вважають дослідники, окультурена яблуня з’являється у Києві у 11–12 століттях за Ярослава Мудрого.  У цей час сади культивувалися не тільки в монастирях, але й у садибах князів та заможних містян.

Але перші достеменні описи київських, зокрема, монастирських садів відносяться до 17 століття. В подорожніх записах Павла Алеппского, який у почті Антиохійського патріарха Макарія в 1654 році відвідав Києво-Печерську лавру, зазначено:  «…у цьому саду є абрикосові дерева. Щодо тутових дерев, то їх тут дуже багато. Нам розповідали, що попередній митрополит козаків (Петро Могила – В.В.) розводив на них шовкопрядів і одержував чудовий шовк. Щодо величезних горіхових дерев, то їх тут (також) дуже багато, а виноградної лози ще більше. Вино з неї темно-червоне, його розвозять із цього монастиря по всіх церквах землі козаків».  Особливо вразив автора опису спосіб вирощування  аґрусу , який він іноді називає іскристом. Кущі аргусу дбайливо обрізались і утворювали колючу живу огорожу. Приблизно такий самий репертуар садових дерев мандрівник побачив і в місті: «При кожному будинку, як при палацах, є великий сад, де є всі плодові дерева, які тільки у них існують, незліченна кількість тутових дерев…але їхні ягоди зневажають, також є великі горіхові дерева, дуже багато в цих садах виноградних лоз…Серед своїх чудових огіркових гряд вони сіють дуже багато крокусу, рути і гвоздики різних кольорів».

Традиція великих заміських монастирських садів була досить поширена до початку ХХ століття.  Митрополит Петро Могила, згадуваний П.Алеппським ще 1631 року, заснував у Голосієві монастир, а при ньому – розташований терасами по схилах гір сад із фруктовими деревами і виноградниками. Там само була закладена і перша шовковична плантація. Сади закладались лаврськими ченцями в подальшому і в інших численних володіннях Лаври – Китаївській пустині, урочищах Великій і Малій Ореховатках, Самбурках.

Розповідає Павло Алеппський і про спосіб приготування своєрідних десертів – відварених в меду фруктів, ягід та зелених горіхів у шкірці, що подавались під час обіду в Лаврі.  Проте такі ласощі були розповсюджені не тільки на прийомах високоповажних гостей, але і серед простих ченців. Так, лаврській архімандрит Петро Могила у своїх щоденниках описує історію зустрічі чотирьох мисливців зі старцем Григорієм Межигірським, який пригощав несподіваних гостей. Зайшовши до помешкання, вони побачили стіл «… і на ньому груші в меду варені, і піч малу в землі викопану, в якій груші для висушування покладені, і маленьке горня, в якому був сік варених груш». Історик Микола Закревський у ХІХ ст. писав, що подібні солодощі («плоди та варення») були «візитівкою» київської кухні, починаючи щонайменше з XIV ст. – їх навіть постачали на весілля Великого князя литовського Ягайла та польської королеви Ядвіги у Кракові в 1386 році. Вже у 18 столітті імператриця Єлизавета Петрівна наново відкрила традиційне київське «сухе варення» і привернула до нього увагу свого придворного «конфетного підмайстра» Франца Андреаса, якій довідався секрети виробництва і організував його поставки до столичного двору. Але фрукти для його виготовлення купувалися в тих же самих монастирських садах, які були на той час поза конкуренцією.

У 17 столітті новий європейський досвід у вирощуванні садів додали польські садівники, що працювали на Приорці, у маєтку католицьких єпископів. А пізніше Київ з його сприятливим м’яким кліматом привертає увагу й російських коронованих осіб. За Петра Першого на території Клова і Липок був закладений Государів сад, переважно виноградники і тутові плантації (звідки і походить давня назва вулиці – Шовковична), що спускались терасами по схилу гори до урочища Клов (сьогодні район вулиці Басейної). На цьому місці в кінці 19 століття була побудована Олександрівська лікарня, а останні 250-річні шовковиці були вирубані при розширенні лікарні, вже Жовтневої –  у 1970-і роки. У той же самий час у передмісті Києва, на Куренівці розповсюдилося козацьке та міщанське садівництво, що почало конкурувати  з монастирськими садами. Так, німецький академік Йоганн Гільденштедт, який подорожував Україною у 1774 році, відзначав: «Фруктові сади можна віднайти майже при кожному домі в Києві. У самому місті вони невеличкі, але у передмістях та при монастирях – обширні».

Спроби узагальнити знання і навички садівництва у монастирях були запроваджені секретарем гетьмана Кирила Розумовського, літератором Іваном Романовичем Мартосом. Після виходу у відставку на початку ХІХ століття  він оселився у Лаврі у статусі «світського ченця». В той час лаврськими садами опікувався старець Єфрем, що зберігав секрети і тонкощі справи, які в свою чергу отримав від своїх попередників. Мартос вирішив записати цінні відомості, і згодом з’явився рукопис під назвою «Общеполезное садоводство древним упражнением блаженных иноков», який у побуті почали називати «Книга-садовник от Мартоса». За розпорядженням митрополита Євгенія Болховітінова він був переписаний і роздавався лаврським ченцям, проте з невідомих причин так і не був у подальшому виданий.

Першій ботанічний сад наукового характеру з’явився у Києві при Університеті Св. Володимира, відкритому 1834 року. Його основу заклали рослини, що були перевезені з ботанічного саду Кременецького ліцею, яким опікувався професор В. Бессер. У 1841 році в ньому нараховувалось 1387 видів рослин і 3 368 номерів насіння. Університетський ботанічний сад  надавав київським садівникам переважно саджанці декоративних кущів і алейних дерев. Проте загальна агрокультура киян залишалась досить низькою. Уявлення про те, що вирощували в садах Києва у середині ХІХ століття,   дає «Статистичний опис Київської губернії» за 1840 рік. «Більш за все розводять і краще родять різні сорти груш, яблук – набагато менше і на них частіше буває неврожай. Вишні шпанські, чорні і рожеві  у невеликій кількості, але дуже багато сорту «Водянка», що потрібне на варення; прості вишні, тобто от диких черешків без щеплень теж розводять у великій кількості…Сливи – зазвичай білі і чорні вищого ґатунку розводяться в малій кількості. Ще менше зустрічаються персики і абрикоси…».  Найвигіднішим вважалось вирощування ягід – наприклад, шпанської полуниці, що була завезена до Києва на початку ХІХ століття. Вона коштувала найдорожче – два з половиною рубля за фунт, у той час як  аґрус, шпанська чорна смородина, червона смородина йшли на київських базарах  від 20 до 30 копійок за відро. Малина продавалась від одного до двох рублів за пуд. Проте невтішний висновок статистичного оглядача був такий: «Взагалі про фруктові дерева можна сказати, що сорти їх невисокі, хоча в давні часи Київ уславився ними».

На цьому тлі були помітними сади вихідців із Німеччини, які з середини ХІХ століття почали успішну комерційну діяльність у сфері садівництва, брали участь у сільськогосподарських виставках, що почала влаштовувати губернська влада за підтримки місцевих бізнесменів. Спочатку такі виставки проходили у Контрактовому будинку на Подолі, а наприкінці ХІХ – поч. ХХ століття успіхи садівників демонструвалися на великих сільськогосподарських і промислових виставках – 1897 року і особливо масштабній всеросійській виставці 1913 року. Так, відомими були садівництва Ганса Хрістіані на Либіді, якому ми зобов’язані насадженим навпроти будівлі Університету сквером, К.Страусса на Кловському узвозі, Крюгера на Фундуклеївській вулиці. На території Царського саду, що був закладений ще російською імператрицею Єлизаветою Петрівною, а згодом частково здавався в оренду,  наприкінці століття виникло садівництво Густова Вассера з невеличким розплідником. Сади привертали увагу не тільки практичною стороною справи, але й романтичною атмосферою. У «культурному товаристві» з’явилась мода на «спілкування з природою», пікніки, заміські прогулянки, дачі. Сади були предметом гордості і престижу заможних городян, і не тільки професійних садівників, але й письменників, генералів, професорів, підприємців. 

Статистка 1887 року свідчить, що в цей час у Києві налічувалось 19 великих (промислових) садів. Але безперечне лідерство у київському садівництві належало уродженцю Саксонії Вільгельму Готлібу Крістеру.  Колишній висококваліфікований майстер-ткач, що заробив чималі гроші на мануфактурі князя Радзивілла,  1848 року переїхав до Києва і купив 38 десятин землі на Пріорці.  За два роки заснував фірму «Садівництво і насіннєве господарство «В. Крістер». Садівництво, що було спочатку аматорським  захопленням і мрією колишнього промисловця, завдяки його методичній і послідовній діяльності згодом набуло рис зразкового комплексного господарства. Одночасно провадились роботи з насадження плодових дерев, городу, закладена молочна ферма, викопувалися ставки для розведення риби тощо. Незабаром тут з’явився розплідник плодових дерев, овочів і квітів, почалось розведення баштанних культур. Для того, щоб завезені сорти фруктових дерев були більш стійкими до місцевого клімату, в якості подвою він використовував  місцеві сорти яблук і груш, до яких прищеплював завезені культурні сорти  з Бельгії і Німеччини. Поруч із садом він завів пасіку, хоча про перехресне опилення плодових дерев комахами ще знали не достатньо. Особливою гордістю власника були виноградники. Як відомо, виноград вирощувався в Києві здавна, проте Кристер вперше зайнявся  відбором і акліматизацією імпортованих сортів. Наприклад, у каталозі вказані такі сорти винограду, як Сірий Ельбський, Блакитний серпневий, Ранній червоний агат, Блакитний троллінгер та багато інших. У ХІХ столітті в Києві розповсюдилась мода на лікування виноградом, тому пропозиції Кристера були на часі. У перші десятиліття існування власник успішно займався і виготовленням вина зі своїх виноградників. Але згодом, коли наприкінці 1860-х років була побудована залізниця Київ-Балта, до Києва у великій кількості почали завозити виноград і вино з півдня, вирощування винограду більше не приносило таких прибутків, тому господарство Кристера скоротило його плантації. 

Вже 1862 року, за десять років існування господарства, каталог фірми Крістера пропонував покупцям 155 сортів яблук, 158 сортів груш, 30 сортів слив, 24 сорти черешні. Завдяки Крістеру багато зарубіжних сортів було розповсюджено по інших регіонах Російської імперії. А наприкінці ХІХ ст. у розплідниках нараховувалось понад 450 сортів яблук, 430 – груш, 50 – вишень і черешень, 20 – персиків, 25 – абрикосів і 25 – винограду.  За відомостями на 1900 рік, кількість проданих фруктових дерев сягала 50 тисяч, а декоративних – до 100 тисяч на рік.

Проте для Кристера садівництво було не тільки способом заробляння, але і своєрідною культурною місією. Він щиро ділився своїм досвідом із усіма, хто звертався до нього по пораду, організував спеціальну школу, де місцевих юнаків навчав основам аграрних знань, які вони застосовували по закінченні або використовували свої знання і навички в інших господарствах. У 1870 році в Києві Кристер видав довідник-посібник під дещо довгою назвою  «Хозяйственный садовник, или Краткое наставление для посева семян известнейших огородных и цветочных растений и дальнейшего за ними ухода, применяясь к здешнему климату и почве, на основании тридцатилетнего опыта для ознакомления г. г. моих покупателей с делом садоводства». Після смерті батька у 1890 році справу успадкували його сини Едмунд і Юліус, у Фузіновці і Литвиновці під Києвом вони купили ще близько 100 га землі, а на Хрещатику брати мали свої магазини, де приймали замовлення і розповсюджували каталоги. Сьогодні про невтомного садівника і його колишню «садову імперію» нагадує хіба що топонім «Кристерова гірка» на Вітряних горах, де на території своєї школи він і був похований. Величезне надбання культурного садівництва в Києві, створене кількома поколіннями родини Кристерів, кануло в Лету.

Щодо загального вигляду міста, то подальша будівельна київська «гарячка» кінця 19 – поч. 20 ст. і індустріальний розвиток міста після революції поступово знищувала патріархальні садиби з великими садами, залишивши їх рештки переважно у колишніх передмістях та дачних місцевостях. Настав новий час із новими підходами до розвитку садівництва та баченням нового соціалістичного міста, проте це вже інша історія зі своїми досягненнями і втратами.

Вікторія Величко, києвознавець

Редакція дякує за надані фото видавництву «Варто» і Олені Насировій

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here