Особливості живлення провідних овочевих культур

0
88

Сільське господарства донедавна вважалось архаїчною галуззю, і тому певна частина людей вважає, що у ньому немає нічого складного. Насправді, не маючи необхідного обсягу знань у цій галузі, важко досягти успіху. Звичайно, перше і основне – знати, чого потребує грунт чи сама рослина, а вже потім приступати до вибору добрива. Зважаючи на широке різноманіття присутніх на ринку добрив, це досить непросте завдання. Тож спробуємо у доступній формі розповісти про основи правильного застосування спектру речовин для мінерального живлення, які присутні на ринку.

Макроелементи – це хімічні елементи, які  рослина засвоює з різних джерел для побудови маси врожаю на площі 1га (10000 м2) у кількостях, що вимірюються десятками і сотнями кілограмів. До них відносяться: вуглець, водень, кисень (рівень нашого впливу на забезпечення цими елементами живлення в польових умовах дуже незначний). За допомогою системи удобрення  макроелементами першого порядку – азотом, фосфором, калієм –можна забезпечити комфортні умови живлення рослин. Рівень забезпечення макроелементами другого порядку – кальцієм, магнієм, сіркою – також піддається регулюванню за допомогою удобрення.

Мікроелементи – це хімічні елементи, кількість засвоєння яких урожаєм коливається в межах від кількох кілограмів до кількох десятків грамів. До них належать: бор, залізо, марганець, мідь, молібден, цинк.  До цієї групи відносять також кремній, кобальт, селен. Їх ефективність як елементів живлення та для отримання «здорових» за хімічним складом продуктів харчування та кормів для тварин може проявлятися у районах, де їх вміст в грунтах недостатній. Наприклад, кілька десятків років тому завдяки державній програмі у Фінляндії позбулись поширення важкої хвороби, яка розвивалась у людей у місцевостях, де був дефіцит селену. В міру інтенсифікації галузі рослинництва у зв’язку з підвищенням рівня врожаю потреба рослин у них зростає. Джерелами надходження у грунт є: органічні добрива, калійні низькоконцентровані за вмістом калію добрива як домішки в інших добривах, в основному фосфорних, та спеціальні добрива. Останнім часом проблему забезпечення рослин необхідними мікроелементами успішно вирішують за допомогою позакореневого підживлення спеціальними добривами. На ринку присутня велика кількість таких добрив від вітчизняних та зарубіжних виробників, і тут інколи навіть професіоналу без детального ознайомлення важко зробити вибір.

Спробуємо вибудувати певні параметри оцінки, за якими можна зробити вибір.

 За фізичним станом добрива  можуть бути у вигляді рідин, порошків, гранул, а також мікрогранул для внесення під посів чи посадку рослин. Більш важливим буде знання, у формі яких сполук перебувають елементи живлення.

Якщо це солі, розчинені у воді – рівень засвоєння низький, можлива взаємодія навіть з водою, яку заливають в оприскувач, не кажучи про інші компоненти, наприклад, фунгіциди чи інсектициди. Можливі негативні наслідки: зниження ефективності супутніх речовин, присутніх у баковій суміші оприскувача, і навіть опіки рослин.

Органо-мінеральні сполуки відзначаються вищим рівнем доступності, але недоліки ті ж, що і для попередньої групи.

Хелати,  на відміну від розчинів солей та органо-мінеральних сполук, мають найвищі показники стійкості та рівня засвоєння елементів живлення. Для цього класу сполук важливо знати повноту хелатування чи наявність інших класів сполук, бо від цього залежить їх ефективність при застосуванні.

Важливим показником якості є вміст елементів живлення в перерахунку г/л.

Крім цього важливо знати, у формі якої сполуки перебуває у добриві фосфор. Від цього залежить швидкість і кількість засвоєння, а відповідно і ефект. Фосфор у формі фосфату – це «повільний» у засвоєнні фосфор. Фосфор у формі фосфіту «швидкий» у засвоєнні з цілим рядом переваг: здатен засвоюватись за температури 5 – 6 градусів тепла, що дозволяє зняти ознаки нестачі фосфору, активує ріст кореневої системи, проявляє фунгіцидні властивості проти широкого спектру збудників хвороб рослин, толерантний до інших компонентів бакових сумішей.

Окремо слід виділити групу композицій із вмістом біологічно активних речовин різної природи.

Композиції з вмістом амінокислот. Науково доведено, що амінокислоти, як і розчини з вмістом елементів живлення, здатні проникати  через листки і засвоюватись. Амінокислоти – похідні карбонових кислот, у вуглеводневому радикалі яких один або кілька атомів Гідрогену заміщені на аміногрупу. Залежно від природи вуглеводневого радикала розрізняють аліфатичні та ароматичні амінокислоти. Найбільше значення мають амінокислоти аліфатичного ряду, які, зокрема, входять до складу білків. Роль амінокислот у підживленні рослин багатогранна. Вони, зокрема, дозволяють рослинам швидко подолати стреси, сприяють кращому протіканню процесу цвітіння та запилення . Для амінокислот властиве явище оптичної ізомерії. Від того, це L- чи D-ізомер, залежить засвоєння рослинами. L- ізомери легко і швидко засвоюються рослиною і таким чином проявляють антистресову дію.

Полісахариди – джерело швидкодоступної енергії та складова для синтезу інших сполук.

Фітогормони –  хімічні речовини, що виробляються в рослинах і регулюють їх ріст та розвиток. Утворюються головним чином в тканинах, що активно ростуть, на верхівках коренів і стебел. До агрономічно важливих груп фітогормонів  відносять ауксини, гібереліни і цитокініни, етилен, абсцизову кислоту. Перші три групи на даний час широко застосовуються у композиціях для обробки насіння перед сівбою, кореневої системи – перед висадженням, для підживлення по вегетуючих рослинах.

Що стосується живлення провідних овочевих культур, скажімо, огірка, то він краще росте на грунтах легкого та середнього гранулометричного складу, які мають оптимальний баланс водно-повітряного режиму. Оптимальний рівень кислотності грунту при вирощуванні огірків – від слабокислого до нейтрального. З урожаєм огірків з грунту «виноситься» порівняно невелика кількість елементів мінерального живлення, але, зважаючи на відносно короткий період вегетації культури, її слід вважати вимогливою до родючості грунту. В системі удобрення огірків надзвичайне місце належить основному удобренню.

Огірки позитивно реагують на внесення свіжого гною в нормі 40‑60 т/га. Культура краще реагує саме на свіжий гній, який служить джерелом СО2 і таким чином сприяє підвищенню продуктивності культури. Норма мінеральних добрив залежить від типу ґрунту, наявності у ньому поживних речовин, норми гною і запланованої врожайності. Під огірки вносять 80‑100 т/га. Більш високі норми азотних добрив призводять до нагромадження в огірках нітратів.

Органічні, фосфорні й калійні добрива вносять під оранку, а азотні – під передпосівну культивацію і в підживлення. На посівах огірків ефективні позакореневі підживлення. Підживлення проводять кілька разів на сезон, починаючи від  фази чотирьох справжніх листків. До настання масового плодоношення і найбільш інтенсивного наростання врожаю повинне закінчиться нагромадження рослинами достатньої кількості мінеральних речовин, необхідних для формування високого врожаю.

Тому нестача поживних речовин у початковий період особливо негативно відображається на продуктивності рослин. Забезпечення огірків елементами живлення повинне бути достатнім з ранніх стадій вегетації та протягом усього вегетаційного періоду. Поживні речовини, які накопичуються у вегетативних органах, потім спрямовуються на формування плодів. Найбільш чутливі огірки до нестачі калію, а також марганцю і молібдену. Більш ефективними позакореневі підживлення огірків є у поєднанні з поливами.

Для нормального росту, розвитку та одержання максимальної врожайності плодів помідора велике значення має оптимальне мінеральне живлення рослин. Разом із тим рослини помідора реагують на умови ґрунтового живлення протягом вегетаційного періоду по-різному. Так, молоді рослини на формування одиниці сухої речовини потребують у 3—5 разів більше мінеральних речовин, ніж дорослі. Тому для вирощування розсади готують збагачену поживну суміш.

Поряд із повним забезпеченням рослин поживними речовинами належну увагу необхідно приділяти і їх співвідношенню. Адже в розсадний період рослини помідора інтенсивно споживають фосфор і калій, а після висаджування на постійне місце вирощування — азот. Тому для одержання високоякісної розсади рослини посилено підживлюють фосфорно-калійними добривами на фоні помірних доз азоту.

Після висаджування розсади у відкритий ґрунт дози азоту збільшують до рівня фосфорно-калійного живлення. У подальшому (до утворення плодів на першій китиці) рослини помідора потребують помірного азотного живлення і посиленого фосфорного. У період формування плодів на перших трьох китицях для помідора необхідне посилене азотне живлення, а при їх дозріванні – калійне.

Середній винос з урожаєм 10 тонн продукції становить: азоту — 33 кг, фосфору — 13,0, калію — 45,3, кальцію — 44, магнію — 8 кг. Незважаючи на те, що помідор виносить з ґрунту фосфору в 2,9 раза менше, ніж азоту, і в 4 рази менше, ніж калію, він швидко реагує на його нестачу, особливо в розсадний період і під час формування репродуктивних органів. При нестачі фосфору ріст рослин уповільнюється і навіть припиняється, листки стають вузькими, сіруватого кольору, а стебло і черешки набувають лілово-коричневого забарвлення. При цьому утворення зав’язі і дозрівання плодів затримується. Нестача калію в ґрунті спричиняє припинення росту стебел, рослини підсихають, на краях листків з’являються жовто-коричневі плями, після чого вони закручуються всередину і засихають.

На врожайності рослин помідора негативно позначається як нестача, так і надлишок азоту. При нестачі його ріст стебел і листків припиняється, рослини набувають світло-зеленого забарвлення, листки жовтіють і завчасно опадають. Це затримує розвиток рослин, знижує врожай та погіршує його якість. Надлишок азоту в ґрунті затримує дозрівання плодів, знижує стійкість рослин помідора проти хвороб.

Порівняно з іншими овочевими культурами капуста виносить з урожаєм найбільшу кількість поживних речовин, тому вона вибаглива до родючості ґрунту і добре реагує на внесення добрив. На початку росту рослини споживають більше азоту, а під час формування головки – калію і фосфору. Надлишок азоту при недостатній кількості фосфору і калію в ґрунті призводить до утворення рихлих головок низької якості. Гній на родючих чорноземах застосовують з розрахунку 20‑30, на інших, менш родючих типах – 30‑40 т/га. Норма компосту – 40‑50 т/га. Норми мінеральних добрив визначають з урахуванням забезпеченості ґрунту елементами живлення, коефіцієнта їх використання і запланованого врожаю.

Залежно від групи стиглості вирощуваних сортів та вмісту поживних речовин у грунті під капусту рекомендуються наступні норми добрив: під ранню  – N 90-140Р90К60, під середню  –N100Р90К100 і пізню – N120-160P150K160. На темно-каштанових ґрунтах півдня України під капусту вносять N120Р120К60-90. У центральних районах Степу за умов вирощування без поливу ці норми рекомендується зменшити на 15–25%, а на Поліссі – їх настільки ж збільшити.

Для капусти білокачанної характерні критичні та періоди максимального поглинання елементів живлення. У перші фази росту і розвитку капуста засвоює близько 10% азоту, 7% фосфору і 7,5% калію. Основну кількість поживних речовин рослини засвоюють з грунту протягом фази утворення головки, яка триває 40 – 50 діб, за цей час культура використовує  80% азоту, 86% фосфору і 84% калію від загального виносу.

Капуста досить чутлива до нестачі макроелементів другого порядку – сірки, магнію та кальцію. Важливо також забезпечити рослини капусти ключовими мікроелементами – молібденом, бором та залізом.

Таким чином, щоб зробити правильний вибір та отримати очікуваний результат, необхідно прораховувати ефекти від тих чи інших сполук.

 

Олександр Ступенко, агроном, кандидат с.г. наук.

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here